Захист честі, гідності та ділової репутації в епоху соцмереж
Донедавна типовою ситуацією була публікація недостовірної інформації в газеті або на новинному сайті. Сьогодні значна частина таких конфліктів перемістилася у соціальні мережі, месенджери та інші цифрові платформи.
Один допис може за кілька годин отримати тисячі переглядів, бути поширений десятками користувачів, потрапити в інші медіа, а потім – видалений автором. І тут виникає питання не лише про те, чи була поширена інформація неправдивою, а й про те, як довести сам факт її поширення, хто її поширив і що саме було опубліковано.
Особливо складною ця проблема стає у кримінальних провадженнях, коли щодо людини роками немає вироку, але в медіа або соцмережах її вже називають злочинцем.
Українське законодавство передбачає механізми захисту честі, гідності та ділової репутації. Однак у цифровому середовищі результат такого захисту значною мірою залежить від того, наскільки правильно зафіксовані докази.
Що таке дифамація?
Термін «дифамація» прямо не закріплений як окремий правовий інститут у Цивільному кодексі України. У практичному розумінні ним охоплюють поширення про особу недостовірної інформації, яка може завдати шкоди її честі, гідності або діловій репутації.
Цивільний кодекс України захищає честь, гідність та ділову репутацію як особисті немайнові блага і передбачає можливість їх судового захисту. Зокрема, ст. 277 Цивільного кодексу України регулює питання відповіді та спростування недостовірної інформації.
При цьому для юридичної оцінки недостатньо самого факту, що інформація є неприємною, образливою або завдає репутаційних втрат.
Потрібно встановити, що саме сказано і кому повідомлено, кого стосувалася інформація та чи містить вона твердження про конкретні факти.
Саме тут проходить одна з найважливіших меж між дифамацією та звичайною критикою.
Факт чи оціночне судження?
Не кожне негативне висловлювання можна вимагати спростувати.
Законодавство розмежовує фактичні твердження та оціночні судження. Оціночне судження – це критика, оцінка поведінки, припущення чи суб’єктивна думка, яку неможливо перевірити на істинність так само, як конкретний факт.
Інша ситуація, коли особа заявляє:
- «Він привласнив гроші»
- «Вона підробила документи»
- «Ця людина вчинила злочин»
- «Ця компанія обманює своїх клієнтів»
Такі висловлювання можуть містити твердження про конкретні факти, які в принципі підлягають перевірці.
Тому фраза «це просто моя думка» сама по собі не вирішує питання. Важливий зміст висловлювання, його форма та контекст.
Європейський суд з прав людини послідовно проводить межу між твердженнями про факти та оціночними судженнями. Водночас свобода вираження поглядів захищає не лише нейтральну або приємну для когось інформацію, а й висловлювання, які можуть ображати, шокувати або турбувати. Саме тому у справах про дифамацію завжди потрібно шукати баланс між правом на репутацію та свободою слова.
Поширення недостовірної інформації в соціальних мережах
Соціальні мережі істотно змінили характер таких спорів.
Публікація може бути зроблена під справжнім ім’ям, псевдонімом або анонімним акаунтом. Інформація може поширюватися у дописі, сторіс, відео, коментарі, Telegram-каналі або через репост чужого матеріалу.
Тому в суді нерідко виникає одразу кілька питань:
- чи дійсно була поширена відповідна інформація?
- чи стосувалася вона саме позивача?
- чи була вона недостовірною?
- чи має вона характер фактичного твердження?
- хто саме її поширив?
- чи належить відповідний акаунт конкретній особі?
- яким був контекст публікації?
Останній момент особливо важливий.
Скріншот сторінки з ім’ям людини ще не означає автоматично, що саме ця людина зробила публікацію.
Верховний Суд звертає увагу, що скріншот публікації в соціальній мережі може бути належним доказом, якщо доведено, що інформацію під відповідним акаунтом поширила саме ця особа.
Тобто у подібних справах потрібно доводити не лише зміст публікації, а й її зв’язок із конкретним поширювачем.
Скріншот – це доказ, але не чарівна кнопка
Сьогодні людина, яка виявила про себе неправдиву інформацію в Інтернеті, найчастіше робить перше очевидне – скріншот.
Це правильно. Але іноді цього недостатньо.
Цивільний процесуальний кодекс України прямо визнає електронними доказами, зокрема, вебсайти та вебсторінки, текстові, мультимедійні й голосові повідомлення, фотографії, відео, аудіозаписи, метадані та інші дані в електронній формі.
Тому в потенційному спорі важливо зберегти якомога більше цифрового контексту:
- сам текст публікації
- URL-адресу сторінки
- назву та ідентифікатори акаунта
- дату і час
- фотографії, відео та інші додані матеріали
- коментарі та відповіді, якщо вони мають значення
- інформацію про поширення
- інші дані, які дозволяють встановити походження контенту.
І бажано зробити це до того, як автор видалить або змінить публікацію.Верховний Суд і надалі приділяє значну увагу проблемі достовірності та автентичності цифрових доказів. Питання цифрових доказів, OSINT та перевірки їхньої достовірності дедалі частіше обговорюються на професійних заходах за участю суддів Верховного Суду.
Коли одного тексту недостатньо
У справах про захист честі, гідності та ділової репутації іноді недостатньо просто встановити, що певний текст або висловлювання були опубліковані. Важливо також правильно визначити зміст цього висловлювання та його характер.
Наприклад, не завжди очевидно, чи є конкретна фраза твердженням про факт, чи оціночним судженням. Особливо складними можуть бути публікації в соціальних мережах, де використовуються сарказм, сленг, меми, натяки або висловлювання, зміст яких залежить від загального контексту.
У таких випадках може бути призначена лінгвістична (семантико-текстуальна) експертиза. Вона може допомогти дослідити зміст спірного висловлювання, його семантичне значення, наявність у ньому фактичних тверджень або оціночних суджень, а також інші мовні особливості тексту.
У справах, де виникають складні питання щодо цифрових даних, акаунтів, технічних характеристик електронної інформації або видаленого контенту, залежно від обставин можуть мати значення й комп’ютерно-технічні експертизи.Водночас експертиза потрібна далеко не в кожній справі. Вона є одним із доказових інструментів, який може бути доцільним тоді, коли відповідні обставини неможливо належним чином встановити без спеціальних знань. Остаточна правова оцінка висловлювання та доказів у будь-якому разі належить до повноважень суду.
Як зафіксувати зміст веб-сторінки та встановити її власника?
Якщо публікація потенційно може стати предметом судового спору, не варто обмежуватися лише одним скріншотом.
Існують спеціальні інструменти, які дозволяють зафіксувати стан веб-сторінки на конкретний момент часу та сформувати документ про результати такої фіксації.
Одним із таких інструментів є «ВЕБ-ФІКС» – сервіс, за допомогою якого можна зафіксувати веб-сторінку та розміщений на ній контент станом на конкретний момент часу.
Така фіксація може бути особливо корисною, якщо існує ризик, що публікацію буде змінено або видалено. Адже після її зникнення з мережі довести первісний зміст інформації може бути значно складніше.
Однак у справах про дифамацію часто виникає ще одна проблема – хто є власником веб-сторінки чи веб-ресурсу?
Для її вирішення може використовуватися довідка з відомостями про власника вебсайту (вебсторінки), реєстранта доменного імені або інформацією про його встановлення. Отримання такої довідки є ще одним способом зібрати інформацію, яка може допомогти встановити особу, пов’язану з відповідним веб-ресурсом.
Водночас така довідка, як і будь-який інший окремий доказ, не означає автоматичного встановлення того, хто особисто створив або опублікував конкретний матеріал. Відомості про власника вебресурсу чи реєстранта доменного імені можуть бути лише одним з елементів доказової бази, яку суд оцінює в сукупності.Тому в цифрових спорах важливо працювати одразу у двох напрямках: зафіксувати сам контент і встановити особу, яка може бути пов’язана з його поширенням.
Видалена публікація не означає втрачений доказ
Видалення публікації не означає, що поширення інформації можна «скасувати». Якщо інші особи вже ознайомилися з нею, факт поширення відбувся. Однак після видалення контенту довести його зміст та сам факт розміщення стає значно складніше.
Тому якщо публікацію вже видалено, варто шукати інші джерела її фіксації. Це можуть бути збережені скріншоти, копії сторінки, посилання на неї, відеозапис перегляду, репости, цитування в інших публікаціях, коментарі користувачів та інші цифрові сліди.
У певних випадках значення можуть мати й спеціальні технічні дослідження, за допомогою яких можна встановити обставини існування або поширення видаленого цифрового контенту.
Якщо ж є підстави вважати, що доказ може бути втрачений або його отримання в майбутньому стане неможливим чи істотно ускладниться, цивільне процесуальне законодавство передбачає можливість забезпечення доказів.Тому видалення публікації не означає, що захист став неможливим. Але чим більше часу минуло після її видалення, тим складніше може бути відновити зміст публікації та довести обставини її поширення.
Спростування – не єдиний спосіб захисту
Спосіб захисту залежить від конкретної ситуації.
Цивільний кодекс України передбачає, зокрема, право на відповідь та спростування недостовірної інформації. Спростування, за загальним правилом, має здійснюватися способом, у який інформація була поширена.
У відповідних випадках також можуть ставитися питання про припинення подальшого поширення інформації, видалення конкретного контенту та відшкодування моральної чи майнової шкоди.
При цьому не кожна справа повинна закінчуватися однаковим набором вимог.
Наприклад, якщо головна проблема полягає в поширенні конкретного неправдивого твердження, основним завданням може бути його спростування. Якщо ж інформація продовжує активно поширюватися в Інтернеті, важливого значення набуває питання припинення такого поширення.
А якщо через публікацію людина зазнала реальних репутаційних, професійних або психологічних наслідків, окремо може постати питання про компенсацію моральної шкоди.
При цьому існує поширений міф, що в такій ситуації можна вимагати від відповідача публічних вибачень. Це не зовсім так. Вибачення саме по собі не є передбаченим законом способом судового захисту честі, гідності чи ділової репутації. Суд не може просто зобов’язати особу вибачитися перед позивачем у визначеній формі.
Це, однак, не означає, що вибачення взагалі неможливе. Особа може вибачитися добровільно, а сторони можуть погодити відповідне зобов’язання в рамках домовленості чи мирової угоди. Але це принципово відрізняється від ситуації, коли позивач просить суд примусово зобов’язати відповідача вибачитися.
Тому в більшості випадків юридично правильніше ставити питання про відповідь, спростування недостовірної інформації та, залежно від обставин, інші передбачені законом способи захисту, а не просто про «вибачення».Саме тому механічне використання одного «типового позову про дифамацію» далеко не завжди є правильною стратегією. Спосіб захисту потрібно підбирати під характер поширеної інформації, спосіб її поширення та наслідки для конкретної особи.
Презумпція невинуватості та захист репутації
Є ситуації, коли проблема захисту репутації набуває особливого значення. Йдеться про кримінальні провадження.
Презумпція невинуватості означає, що людина вважається невинуватою, доки її вину не доведено в законному порядку і не встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.
Але кримінальні провадження можуть тривати роками.
За цей час у медіа, соціальних мережах або публічних заявах може сформуватися зовсім інша картина: особу ще не визнано винною, але про неї вже говорять як про злочинця.
Тут потрібно розрізняти повідомлення про те, що відносно людини здійснюється кримінальне провадження, і твердження, що ця людина вчинила конкретний злочин. Це не одне й те саме.
Якщо, наприклад, у публікації стверджується, що конкретна особа вчинила вбивство, привласнила кошти, підробила документи або вчинила інший злочин, питання про достовірність такого твердження не зникає лише тому, що відповідне кримінальне провадження існує.
Навпаки, тут особливо важливим стає баланс між правом суспільства отримувати інформацію та правами людини, щодо якої ще не встановлено вину.
Європейський суд з прав людини також визнає, що Інтернет значно збільшує потенційну шкоду від незаконного або дифамаційного контенту, оскільки інформація може миттєво поширюватися на необмежену аудиторію та залишатися доступною протягом тривалого часу.
Тому захист у кримінальному провадженні та захист честі, гідності й репутації можуть потребувати комплексної правової стратегії.
Не обов’язково чекати роками остаточного результату розгляду кримінальної справи, якщо тим часом про людину поширюється недостовірна інформація.
Практичний приклад
У моїй практиці був випадок, коли сестра потерпілої публічно стверджувала, що мій клієнт викинув її з дев’ятого поверху.
При цьому обвинувального вироку щодо клієнта не було. Тобто у публічному просторі через ЗМІ поширювалося твердження про конкретну особу та конкретний злочин, хоча питання її кримінальної відповідальності судом ще не було вирішене.
Захист не став чекати завершення кримінального провадження та подав позов про захист честі та гідності, а також про спростування недостовірної інформації щодо клієнта. За результатами розгляду суд визнав поширену інформацію недостовірною та заборонив її подальше поширення.
Це рішення згодом мало практичне значення і під час розгляду кримінальної справи. Захист звернув увагу суду на те, що свідок, яка давала показання у кримінальному провадженні, раніше вже поширювала щодо клієнта інформацію, яку суд визнав недостовірною.
Це дозволило поставити під сумнів не лише окреме твердження свідка, а її можливу заангажованість та достовірність показань загалом. Іншими словами, захист отримав аргумент, що до оцінки її показань необхідно підходити особливо критично, оскільки існували обставини, які могли свідчити про її упереджене ставлення до клієнта.
Зрештою кримінальне провадження було закрито, а питання про винуватість клієнта так і не отримало підтвердження обвинувальним вироком суду.Цей приклад добре показує, що захист честі та гідності в окремому цивільному процесі іноді може бути не просто способом відновити репутацію людини. Він може стати одним з елементів загальної стратегії захисту у кримінальному провадженні.
Коли критика є законною?
Захист репутації не означає, що будь-яку негативну інформацію про людину можна заборонити.
Особливо важливо це пам’ятати щодо журналістики, громадських діячів, політиків, посадових осіб та інших публічних осіб.
Свобода вираження поглядів є фундаментальним правом, а публічні особи мають бути готовими до ширших меж критики, особливо коли йдеться про питання суспільного інтересу.
Верховний Суд окремо наголошує, що межі допустимої критики щодо органу державної влади є значно ширшими, ніж щодо приватної особи, а дифамаційні позови державних органів не повинні перетворюватися на інструмент стримування суспільної критики.
Тому суд у справі про дифамацію не повинен просто визначати, кому висловлювання не сподобалося більше.Потрібно встановити, що саме було сказано, в якому контексті, чи є це фактичним твердженням, чи оціночним судженням, наскільки питання є суспільно важливим та чи було втручання у право на репутацію пропорційним свободі вираження поглядів.
Репутація в цифровому світі – це теж право
Цифрове середовище не скасовує право людини на честь, гідність та ділову репутацію. Навпаки – через швидкість поширення інформації та складність її видалення захист цих прав стає ще важливішим.
Але такий захист починається не з позову. Спочатку потрібно правильно оцінити ситуацію: що саме було сказано, ким, де, у якому контексті та чи можна це належним чином довести.
Особливо це важливо в соціальних мережах, де один допис може за короткий час отримати значне поширення, а потім бути змінений або видалений.Тому сучасний захист честі, гідності та ділової репутації – це не лише питання про те, що про людину сказали. Це також питання про те, як це було поширено, як зберегти докази та який спосіб захисту буде ефективним саме в конкретній ситуації.