Найвідоміші справи проти України в ЄСПЛ

Виходячи зі статистичних даних останнього десятиліття, Україна входить в трійку лідерів за кількістю звернень до Європейського суду з прав людини (надалі – ЄСПЛ). Частіше ніж українці, скарги подавали тільки громадяни Туреччини та країни агресора. 

Найчастіше ЄСПЛ фіксує порушення Україною права на свободу і особисту недоторканість, на ефективний спосіб захисту, щодо нелюдського та такого поводження, що принижує гідність людини, про тривалість судового провадження та порушення права на справедливий суд.

Це свідчить про досить низький рівень та неефективність судової системи і пенітенціарної служби у нашій державі, а також про фактичну відсутність верховенства права на її території, що змушує українців все частіше звертатися за захистом задекларованих прав та свобод людини і громадянина до ЄСПЛ. 

Так, за період з 1959 по 2024 роки ЄСПЛ ухвалив близько 2 000  рішень у справах проти України, в яких констатувалося порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У цій статті ми поговоримо про найвідоміші з них, на мою суб’єктивну думку, а також про ті, що найбільше вплинули на формування національної судової практики. 

Рішення ЄСПЛ у справі «Харченко проти України»

Відповідно до обставин справи, заявник з 20.04.2001 по 04.08.2003 тримався під вартою в Київському СІЗО, в якому, за його твердженнями, були неналежні умови та незадовільне медичне лікування. Фактичне досудове ув’язнення заявника у неналежних умовах тривало майже 2 роки і 4 місяці.

У п. 80 рішення зазначено, що у першій постанові про взяття  заявника під варту вказувалося на серйозність обвинувачень стосовно заявника та на ризик його ухилення від  слідства. Надалі прокурори і суди, продовжуючи строк тримання заявника під вартою, не наводили підстави своїх рішень, а лише посилалися на відповідність раніше обраного запобіжного заходу. Проте, після спливу певного часу саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи і судові органи зобов’язані навести інші підстави для продовження тримання під вартою. Крім того, національні судові та правоохоронні органи жодного разу не розглядали можливість обрання іншого запобіжного заходу, альтернативного триманню під вартою.

Окрім цього, у п. 85 рішення зазначено, що відповідні рішення для тримання заявника під вартою повторювали типовий набір підстав без дослідження їх належності у світлі обставин конкретної ситуації заявника. Суд наголошує, що продовження тримання під вартою може бути виправдано тільки за наявності конкретного суспільного інтересу, який, незважаючи на презумпцію невинуватості, превалює над принципом поваги до свободи особистості. 

Отож, враховуючи позицію ЄСПЛ, слідчий суддя/суд при розгляді клопотання про продовження застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою має обов’язково розглянути можливість застосування інших (альтернативних) запобіжних заходів. 

За результатами розгляду ЄСПЛ постановив, що у цій справі мало місце порушення ст. 3, п. 1, 3, 4 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а Україна має виплатити заявнику 20 000 євро відшкодування моральної шкоди.

Рішення ЄСПЛ у справі «Єлоєв проти України»

Заявник скаржився на надмірно тривале та незаконне тримання під вартою, зазначаючи при цьому, що фактична перевірка законності його утримання не здійснювалась, а також, щодо надмірної тривалості провадження у його справі. Строк тримання заявника під вартою з моменту його затримання і до моменту визнання його винним склав 5 роки і 5 місяців. 

У п. 60 рішення суд зазначив, що хоча переховування заявника протягом 1 року і було достатньою причиною для тримання заявника під вартою, все ж тяжкість пред’явлених обвинувачень та ризик втечі були єдиними  підставами  для суду не змінювати обраний запобіжний захід. Перше судове рішення по суті справи прийнято лише через 2 роки та 3 місяці, після арешту заявника.  Проте, зі спливом певного часу саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи, і судові органи мають навести інші підстави для продовження тримання особи під вартою. Однак, жодних таких підстав судом зазначено не було. Крім того, жодного разу не розглядалась можливість обрання альтернативних запобіжних заходів, замість тримання під вартою.

Тож, ЄСПЛ прийшов до висновку, що після спливу певного проміжку часу (досудового розслідування чи судового розгляду) навіть обґрунтована підозра у вчиненні злочину не може бути єдиним виправданням тримання підозрюваного/обвинуваченого під вартою, тому слідчий суддя/суд, у разі задоволення клопотання про обрання або продовження терміну застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, має чітко зазначити у своєму рішенні про наявність іншої підстави або ризику, що передбачені ч. 1 ст. 177 КПК України.

За результатами розгляду ЄСПЛ постановив, що у цій справі мало місце порушення п. 1, 3, 4 ст. 5, п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Грошове відшкодування заявнику не присуджувалось, оскільки він не заявляв вимог щодо сатисфакції.

Рішення ЄСПЛ у справі «Нечипорук і Йонкало проти України»

Заявник стверджував, що він був жертвою кількох порушень, а саме: катування, в тому числі електрострумом та завданням ударів через бронежилет, про відсутність ефективного розслідування, порушення права на захист та справедливий суд, а також на гарантоване відшкодування шкоди за незаконне тримання під вартою.

До слова, національним судом заявника визнано винним у вчиненні умисного вбивства з корисливих  мотивів за попередньою змовою групою осіб, у вчиненні розбою з метою заволодіння майном та незаконному зберіганні зброї і засуджено до 15 років позбавлення волі.

У п. 175, 219 рішення ЄСПЛ зазначає, що термін «обґрунтована підозра» говорить про існуючі факти або інформацію, які можуть переконати об’єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчините правопорушення. Мета затримання для допиту полягає в сприянні розслідуванню злочину через підтвердження або спростування підозр, які стали підставою для затримання. Більше того, за відсутності обґрунтованої підозри особа не може бути за жодних обставин затримана або взята під варту з метою примушення її зізнатися у злочині, свідчити проти інших осіб або з метою отримання від неї фактів чи інформації, які можуть служити підставою для обґрунтованої підозри.

Питання проте, чи є тривалість тримання під вартою розумною, не можна вирішувати абстрактно. Наявність підстав для залишення обвинуваченого під вартою слід оцінювати в кожній справі з урахуванням її особливостей. Продовжуване тримання під вартою може бути виправданим заходом у тій чи іншій справі лише за наявності чітких ознак того, що цього вимагає справжній інтерес суспільства, який, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважує інтереси забезпечення права на свободу. Подальше існування обґрунтованої підозри у вчиненні затриманою особою злочину є обов’язковою і неодмінною умовою належності її продовжуваного тримання під вартою. Але зі спливом певного часу така підозра перестає сама по собі бути виправданням для позбавлення особи свободи і судові органи повинні вмотивовувати свої рішення про продовження тримання її під вартою іншими підставами. Крім того, такі підстави мають бути чітко зазначені  національними судами і аргументи «за» і «проти» звільнення з-під варти не повинні бути «загальними й абстрактними».

Отож, ЄСПЛ дійшов наступного висновку, що підозра має ґрунтуватись на вмотивованих і аргументованих підставах та є значною частиною гарантії недопущення свавільного затримання і тримання особи під вартою. 

За результатами розгляду ЄСПЛ постановив, що у цій справі мало місце порушення ст. 3, п. 1, 2, 3, 4, 5 ст. 5, п. 1, 3 (с) ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а Україна має виплатити заявнику 35 000 євро відшкодування моральної шкоди та 13 594 євро компенсації судових витрат.

Рішення ЄСПЛ у справі «Луценко проти України»

Ця справа відома насамперед тим, що її заявник являється колишнім Міністром внутрішніх справ, Генеральним прокурором України та лідером однієї з опозиційних партій. 

У своїй заяві до ЄСПЛ він, зокрема, скаржився на те, що його затримання та тримання під вартою були свавільними та незаконними, а також що його не було негайно проінформовано про підстави затримання, що рішення про взяття під варту було необґрунтованим і його фактично покарано за позицію не свідчити проти себе, щодо ненадання для ознайомлення усіх матеріалів справи, що йому та його захиснику не надано достатньо часу та можливостей для підготовки захисту по справі.

У п. 62, 63, 64, 90, 109 рішення суд зазначив, що ст. 5 Конвенції гарантує основоположне право на свободу та недоторканність, яке є найважливішим у «демократичному суспільстві». Кожен має право на захист цього права, що означає не бути позбавленим свободи або мати гарантії від продовження позбавлення свободи, крім випадків, коли таке позбавлення відбувалось за умов, встановлених у п. 1 ст. 5 Конвенції. Цей перелік винятків, встановлений у вищезазначеному положенні, є вичерпним і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідає цілям цього положення, а саме – гарантувати, що нікого не буде свавільно позбавлено свободи. Будь-яке свавільне тримання під вартою не може відповідати п. 1 ст. 5 Конвенції. У цьому контексті термін «свавільність» розуміється ширше, ніж лише невідповідність національному законодавству. Як наслідок, законне позбавлення свободи за національним законодавством усе одно може бути свавільним і, таким чином, може порушувати Конвенцію, зокрема, коли з боку державних органів мала місце недобросовісність або введення в оману, або коли таке позбавлення свободи не було необхідним за конкретних обставин.

Заявника було затримано в рамках іншої кримінальної справи та доставлено до суду наступного дня. Проте, суд не розглядав питання законності затримання заявника і не мав наміру цього робити. Відповідні факти також підтверджують, що органи прокуратури доставили заявника до суду лише для розгляду їх подання щодо взяття заявника під варту в рамках першої кримінальної справи та фактично заперечували проти будь-якого розгляду законності затримання заявника під час судового засідання. Така поведінка національних органів свідчить про те, що метою затримання заявника було не допровадження його до компетентного судового органу в рамках тієї ж кримінальної справи, а забезпечення його присутності під час розгляду подання про зміну запобіжного заходу на взяття під варту в іншому кримінальному провадженні.

Крім того, затримання заявника не видається «необхідним запобігти вчиненню правопорушення чи втечі після його вчинення». Дійсно, постанова про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді взяття під варту серед підстав для її постановлення передбачала запобігання його ухиленню від участі в розслідуванні та продовженню його злочинної діяльності, проте державні органи не пояснили, як саме заявник, якого обвинувачували у зловживанні службовим становищем, міг продовжувати цей вид діяльності майже через рік після того, як він був звільнений з посади Міністра внутрішніх справ України. Що стосується ризику втечі, то заявник був під підпискою про невиїзд, яку він надав тому ж самому слідчому, який затримав його та який начебто не мав жодних попередніх скарг щодо дотримання заявником вказаної підписки.

Національний суд не розглядав можливість застосування іншого запобіжного заходу, ніж взяття під варту, хоча захисник заявника звертався з клопотанням про взяття на поруки. Додатково до цих недоліків, заявнику без жодного обґрунтування відмовлено у задоволенні клопотання про надання достатнього часу для ознайомлення з матеріалами справи для підготовки свого захисту. Суд не може прийняти аргумент про те, що заявнику не потрібно ознайомлюватись з матеріалами, які підтверджували подання прокурора, оскільки він був обізнаний з описаними у вказаному поданні фактами. Саме заявник та його захисник, а не державні органи, мали вирішувати, чи потрібно їм ознайомлюватись з матеріалами, які були пред’явлені на підтвердження затримання заявника. Така поведінка національних органів серйозно вплинула на принцип рівності сторін.

Окрім цього, на думку суду, обмеження свободи заявника застосовувалось не лише з метою допровадження його до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні ним правопорушення, а й з інших причин, з метою усунення його від політичного життя та участі в майбутніх парламентських виборах.

За результатами розгляду ЄСПЛ постановив, що у цій справі мало місце порушення п. 1, 2, 3, 4 ст. 5, ст. 18 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а Україна має виплатити заявнику 15 000 євро відшкодування моральної шкоди.

Рішення ЄСПЛ у справі «Гефген проти Німеччини»

На перший погляд, ця справа немає жодного відношення до України, однак вона мала фундаментальне значення для формування судової практики національних судів, а її рішення являється потужним інструментом для сторони захисту.

Саме під час її розгляду ЄСПЛ вперше застосував раніше вироблену Верховним судом США доктрину «плодів отруєного дерева», відповідно до якої, якщо джерело доказів є неналежним, то і всі похідні докази, отримані за його допомогою, також визнаються неналежними. 

У своєму рішенні ЄСПЛ зазначив наступне, з приводу дотримання вимог ст. 6 Конвенції. Так, німецькі суди відмовилися виключити докази, отримані на основі заяв, до яких був примушений заявник, і деякі з цих доказів використовувались для підтвердження правдивості зізнання, зробленого заявником.

Суд дійшов висновку, що рішення, ухвалене у справі заявника, переважно ґрунтувалося на тих самих доказах, отриманих у порушення процесуальних прав заявника, при цьому існували серйозні твердження, які органи влади так і не спростували, що усі визнавальні покази отримано під примусом, а отже вони являються «плодом отруйного дерева».

Таким чином, допустимі самі по собі докази, отримані за допомогою відомостей, джерелом яких є недопустимі докази, стають також недопустимими. 

Подібна позиція викладена у рішенні ЄСПЛ у справі «Яременко проти України» де, суд стверджує, що при процесуальному оформленні та закріпленні доказів органом досудового розслідування не дотримано процесуального порядку їх отримання та правил фіксації, що, в свою чергу, тягне за собою визнання усіх похідних доказів недопустимими.